Bunnies / Зайчики

A few weeks before Easter, California turns into a playground for countless Easter bunnies.   The latter appear literally everywhere: on book covers at Barnes & Noble, on coffee shop gift cards and at the most prominent places at the markets. They are sneaking away in candy boxes, receive a personal greeting cards section at the stores and jump at you from the display windows of bakeries. They are joyful, colorful and at times even sweet.

One such bunny, made with incredible Swiss chocolate and wrapped in festive golden foil, has recently found home on the top of my bedroom cabinet, and its solemn appearance alone builds up an anticipation of the holiday. The first time I saw a bunny like this was seven years ago, during a tour of the Museum of Chocolate in Cologne. At the time, it cost about two euro, a fortune for a vagrant Ukrainian student, but it had a tiny golden bell on its neck and a promise of something sweet and memorable inside, and that was how the first Easter bunny entered my life.

Years later, I still feel joy at every arrival of these spring guests, though I must admit, despite all their fluffiness and cuteness, these creatures still feel a bit foreign to me. They are so different from the attributes of a Ukrainian Easter, the solemn sacrament of the predawn service, the unforgettable magic of hundreds of candles that someone's caring hands are protecting from the not-so-delicate blows of the night wind.

Ever since I was a child, Easter has seemed something special. It was different from the rest of the holidays. Only for Easter did I have to wake up in the middle of the night, dress warmly, hurry to find an advantageous spot in the line, wait in the cold darkness for a long, long time, and carefully wrap an embroidered towel around the basket with the delicacies waiting to be blessed. Yet what a happy feeling it was to catch the joyful drops of the holy water and to second the priest's deep sonorous voice: "Truly has He risen! Voistynu Voskres!" How adult and responsible I felt, carrying home the fire of a blessed candle.

I approach Easter celebrations with a childlike enthusiasm. Feeling all grown-up and serious, I seek out recipes of the most delicious Easter bread, paska, and the most beautiful natural egg dyes. I retrieve a traditional Ukrainian towel from my little hideaways, and wink at the bottle of the incredible homemade wine that my parents have crafted from the white grapes they grow themselves and that I have stashed away for a special occasion.

And amidst all this, just a little bit and barely noticeably, I feel sad. I miss the dear, understandable and so highly anticipated Easter magic. I miss all things near and familiar, all things safe and habitual. I miss my other home on the opposite side of the ocean.

Yet, as soon as I get sad, one of the bunnies invariably catches my eye, and just a moment later I can barely contain my smile. After all, even sadness feels more joyful around bunnies, no matter how foreign.

За кілька тижнів до Великодня каліфорнійський світ перетворюється на плацдарм для незліченної кількості пасхальних зайчиків. Вони оселяються буквально всюди: на обкладинках книжок у Barnes & Noble, на подарункових картках кав’ярень і в провідних місцях у супермаркетах. Вони чаяться у коробочках із зефіром, отримують персональну секцію у відділах із листівками і весело стрибають на вас із вітрин кондитерських крамниць. Вони радісні, кольорові і подекуди навіть солодкі.

Один такий зайчик, зроблений із неймовірного швейцарського шоколаду і вбраний у вишукану золотисту обгортку, нещодавно оселився у мене на комоді, і всім своїм урочистим виглядом навіює очікування свята. Уперше я побачила такого ще сім років тому, під час екскурсії Музеєм шоколаду у Кельні. На той час коштував він близько 2 євро, шалені гроші для мандрівного українського студента, але на шиї у нього був золотистий дзвіночок, а всередині – обіцянка чогось солодкого і незабутнього, і так у моєму житті з’явився перший пасхальний кролик.

Роки потому, я і досі щоразу тішуся прибуттю цих весняних гостей, хоча мушу визнати, незважаючи на всю їхню пухнастість і милість, ці зайчики мені все ще доволі чужі. Наскільки вони різняться від атрибутів українського Великодня, урочистого таїнства досвітньої служби, незабутньої магії сотень свічок, що їх чиїсь дбайливі руки бережуть від не надто делікатних подихів нічного вітру!

З дитинства Пасха видавалася мені чимось особливим. Вона була відмінною від усіх інших свят. Лише заради неї доводилося прокидатися посеред ночі, тепло вдягатися, поспішати зайняти вигідне місце, довго чекати у холодній напівтемряві, обережно загортати кошик у рушник. Зате як радісно потім було ловити веселі краплі освяченої води і вторувати дзвінкому насиченому басові священика: “Воістину воскрес!” Якою дорослою і відповідальною я почувалася, несучи додому вогонь освяченої свічки.

Я радію наближенню пасхальних святкувань із непідробним дитячим ентузіазмом. Із дорослою поважністю, я вишукую рецепти найсмачніших пасок і найкрасивіших природних барвників для крашанок. Я дістаю зі сховків традиційний рушничок і підморгую припасеній пляшечці неймовірного домашнього вина, зробленого батьками із власноруч вирощеного білого винограду.

А ще, зовсім трохи, майже непомітно, сумую. Сумую за такою рідною, зрозумілою і довгоочікуваною великодньою магією. Сумую за усім близьким і знайомим, за усім безпечним і звичним. Сумую за домом по той бік океану.

Однак, засумувавши, я неодмінно натикаюся поглядом на котрогось із зайчиків, і вже за мить ледве тамую посмішку. Зрештою із зайчиками, хай навіть іще й не зовсім рідними, навіть сумувати набагато веселіше.