Валізи

Якщо щось зникає із життя разом зі снігом, сльотою і безнадійною сірістю зимових циклонів, то це відчуття часу. Серед вічної зелені і сонця так легко впасти в ілюзію, що час стоїть на місці, що нічого нікуди не рухається, а отже, нічого ніколи не зміниться, що пальми завжди будуть зеленими, люди молодими, життя безтурботним.

Цього року я, здається, зовсім загубила відчуття плину часу. На фоні денного потепління Новий Рік настав настільки несподівано, що я ледве встигла озирнутися на рік, що минув, і занотувати його уроки і радощі. Здається, я тільки-тільки налаштувалася на атмосферу новорічних див, а деякі сусіди вже почали знімати зі своїх будинків різдвяні ліхтарики і розбирати ялинки. Маленька дівчинка у мені розгублено кліпає очима і не розуміє, куди подівся Дід Мороз і як вона зуміла його проґавити.

Час, як виявляється, може бути дуже кокетливою штукою. Спершу він переконує тебе, що він увесь твій, а потім ошелешує відкриттям того факту, що його вже майже не лишилося. Позитив ситуації полягає у тому, що коли нарешті дізнаєшся про цю його особливість і починаєш розуміти його вичерпність, стає раптом неймовірно легко цінувати те, що маєш. Здається, це називається словом "дорослішати". І, можливо, "мудрішати".

У моменти, коли усвідомлюєш, що ось-ось вирішиш до незвіданого пункту призначення під назвою Майбутнє, так легко піддатися спокусі чіплятися за валізи прожитого, такими цінними і незаміними починають видаватися кілограми набутого досвіду, накопичених вражень, непрожитих емоцій, нерозплутаних зв’язків.

Так хочеться втиснути в свій багаж абсолютно все, нічого не забути і не розгубити, все зберегти і все передати майбутнім поколінням, дарма що останні імовірно нададуть перевагу артефактам у стилі хай-тек, аніж нашому ретельно надбаному мотлоху, який ми заступницьки найменуємо антикваріатом. І часом ми настільки прив’язуємося до свого багажу, що вирішуємо нікуди не їхати.

Інколи перед самою посадкою нам починає здаватися, що місце, звідки ми прибули, і вміст наших валіз  це незрівнянно ліпше, ніж цей вокзал чи, власне, навіть пункт призначення. Ми капризно тупаємо ніжкою і вимагаємо, щоб життя негайно і беззаперечно набрало звичних нам обрисів, щоб люди заговорили знайомою мовою, щоб нам тут-таки і зараз же дістали із нашого саквояжу улюблені іграшки і щоб цілий вокзал сів із нами гратися.

Однак заклопотані перехожі продовжують поспішати за своїми маршрутами, диспетчер так само оголошує закінчення посадки і прибуття потягів, і лише добрий дільничий поліцейський, можливо, підійде запитати нас, де наша мама.

Так з’ясовується, що світ, насправді, не обертається довкола нас, і, здається, це теж називається словом “дорослішати” і, можливо, мудрішати.

Ми любимо свої валізи і свої примхи. Хоча, можливо, нам просто страшно усвідомлювати правду, через яку доведеться змінюватися.

Наше минуле вже ніколи не повернеться. Те, за що ми тримаємося, по суті, тримається за нас і нас же й тримає. Сміливість у тому, щоб їхати. Легкість у тому, щоб не триматися. Щастя у тому, щоб залишати валізи на пероні, стрибаючи у поїзд з одним лише записником у руці.

Цьому рокові лише два дні, а він, здається, вже вчить мене найголовнішому — відпускати з любов’ю і вдячністю.

Photo credit: Yuval Hen 
Source: Pinterest

Comments

Popular posts from this blog

Winter Time | Зимовий час

Достатньо для щастя | Enough for Happiness

PSL / Гарбузово-пряне лате

Хвилі

Treasure chest

Days of April | Дні квітня

Скарбничка радощів

The Thrilling Freedom of the Unknown

Christmas in our hearts / Різдво у серці