Something Cozy / Щось затишне

August 04, 2016

Recently I've developed a hard-to-keep-secret obsession with farmers market, and I am enjoying every moment of it.

It seems that I've never derived so much satisfaction from waking up early, walking up the stairs on Arizona Avenue and entering the magical world that unfolds in Downtown Santa Monica every Wednesday morning.

I buy a few peaches and a cup of chocolate macadamia coffee and run around with my phone camera, spying on the life around me, absorbing colors, smells and sounds.

I marvel at the buckets overflowing with stock flowers and buttercups. I meditate on grapefruits, tight with juice and glowing in the morning sunlight. I peak at the big fragrant loaves bread, resting heavily in baskets covered with unbleached linen. I get lost in the deep greenery of the bundles of spinach, arugula and Roman lettuce.

Most of all, however, I revel in observing people. Thin elderly ladies carrying canvas totes filled with leeks and artichokes. Sturdy Latino families bundling together green onions with their brawny hands. Good-hearted farmers, with big bellies filled with laughter, telling customers stories of their families. Smiling girls offering precious slices of watermelons, which have absorbed sunshine into their very juice.

Everyone is talking. Everyone is laughing. Everyone seems to know each other.

In an enormous city, where there are more highways and people than in an average European country, there is something cozy about being able to come to a place, where people buy home-grown groceries from families they have known for years and where they run into neighbors and friends they would otherwise have not seen for months. There is something pacifying about the laughter, and the music, and the friendly chats. There is something that reminds me of Home.

Нещодавно у мене з’явилася непереборна одержимість фермерськими ринками, і я насолоджуюся кожною її секундою.

Здається, я ніколи не отримувала стільки задоволення від того, щоб рано прокинутися, пройтися сходами на Аризона авеню і увійти у магічний світ, який розгортається у центрі Санта Моніки щосереди уранці.

Я купую кілька персиків і чашку шоколадно-макадемієвої кави і, озброївшись своєю телефонною камерою, шпигую за життям довкола мене, всотуючи кольори, запахи і звуки.

Я зачудовано дивлюся на відра, через край яких переливаються матіоли і ранункулюси. Я медитую на грейпфрути, тугі від соку і сяючі у ранковому сонці. Я крадькома поглядаю на великі запашні кавалки хліба, що важко спочивають у кошиках, обтягнутих невибіленим льоном. Я гублюся в глибокій зелені пучків шпинату, руколи і салату.

Але понад усе, я упиваюся спогляданням людей. Літні жінки із полотняними кошиками, наповненими пореєм і артишоками. Коренасті латиноамериканські сім’ї, що в’яжуть зелену цибулю міцними м’язистими руками. Добродушні фермер, із великими наповненими сміхом животами, що оповідають покупцям родинні історії. Усміхнені дівчата, що пропонують коштовні скибочки кавунів, самий сік яких увібрав у себе сонце.

Усі розмовляють. Усі сміються. Усі, здається, знають одне одного.

У величезному місті, де автомагістралей і людей більше, ніж у середньостатистичній європейській країні, є щось затишне у тому, щоб прийти у місце, де люди купують вирощені в домашніх умовах продукти у родин, з якими вони знайомі роками, і натрапляють на сусідів, яких інакше не бачили б місяцями. Є щось заспокійливе у цьому сміхові, і музиці, і дружніх розмовах. Є у цьому щось, що нагадує мені про Дім.