Autumn in Los Angeles


Autumn is coming to California. It is not immediately noticeable, and you cannot track her down by the carelessly dropped red leaflets or crispy coolness of hazy mornings. It does not seduce you with the smells of dry burnt leaves or moist ripe apples. The only thing that makes Los Angeles autumn recognizable is the sun. In the summer, it always goes to sleep far behind the mountains, but now every day it puts its bed closer and closer to the ocean. September California sun is no less warm or cheerful than its August brother. Only now it gets tired a little bit quicker, so every time it cuts down its workday by a few minutes.


 

On autumn evenings, we try to go home as soon as possible, so that we have time to plunge in the golden mist over the Pacific Coast Highway and to see how one by one the windows of Santa Monica high-rises light up with blazing light. On autumn evenings, one can feel the value of time especially well, just as the value of anything else.



They say that autumn is the most beautiful season on the Southern California Coast. Longer nights only mean one thing: more time to sit outside with a cup of CocoCaramel Sea Salt tea and watch movies - or simply watch the sky, seeking out the sly planes that pretend to be stars. Occasionally, it goes vice versa, and one of the stars pretends to be an airplane and recklessly dashes through the sky, until it lands at some invisible intergalactic airport. I have never understood how people manage to make wishes upon shooting stars. So now I tell fortunes on the little lights of the night planes.




Autumn in New York, why does it seem so inviting?” the dark honey of Ella Fitzgerald’s voice flows down my headphones, and I start feeling that a yellow maple leaf is about to fall into my cup from somewhere. I try to recall at least one song about autumn in Los Angeles. Nothing comes to my mind. Vying with Ella, I begin to hum my own version:

Autumn in LA, the gleaming rooftops at sundown
Autumn in LA, it lifts you up when you’re run down

I smile to myself: not all songs have been written yet.

Autumn is coming, and, maybe for the first time in my life, I don’t get a pinching feeling in my chest because something is coming to an end. Autumn is only beginning. Just as anything else.


---------------------------

У Каліфорнію йде осінь. Вона не одразу помітна, її не вистежиш по необачно зронених червоних листках чи хрумкій прохолоді задимлених ранків. Вона не зваблює запахом сухого паленого листя чи вологих стиглих яблук. Єдине, по чому можна впізнати лос-анжелеську осінь - це сонце. Влітку воно завжди лягає спати далеко за горами, а тепер із кожним днем стелиться все ближче і ближче до океану. Вересневе каліфорнійське сонце теплом і життєрадісністю не поступається серпневому, просто тепер воно втомлюється трошечки швидше і щоразу на кілька хвилин скорочує свій робочий день. 





Осінніми вечорами ми намагаємося вирушити додому якомога раніше, щоб встигнути зануритися очима у золотаве марево над Pacific Coast Highway і побачити, як одне за одним займаються сліпучим вогнем вікна багатоповерхівок Санта-Моніки. Осінніми вечорами цінність часу чомусь відчувається особливо добре. Як і усього іншого.




Кажуть, осінь - найкрасивіша пора на узбережжі Південної Каліфорнії. Довші ночі означають одне: більше часу для того, щоб сидіти надворі із кружкою шоколадного чаю і дивитися фільми - або просто дивитися на небо, вишукуючи хитрі літаки, що прикидаються зірками. Зрідка стається і навпаки, і котрась із зірок, удаючи із себе літак, стрімголов проноситься по небу, аж доки не приземляється у якомусь невидимому міжгалактичному аеропорту. Я ніколи не розуміла, як люди встигають загадувати бажання на падаючі зірки. Тому тепер я ворожу на вогники нічних літаків.




Autumn in New York, why does it seem so inviting?” - темним медом тече у навушниках чудесна Елла Фітцжеральд, і мені починає здаватися, що ось-ось у моє горнятко звідкись прилетить жовтий кленовий листок. Я намагаюся згадати бодай якусь пісню про осінь у Лос-Анжелесі. Нічого не спадає на думку. Я наперебій із Еллою починаю мугикати свою версію:

Autumn in LA, the gleaming rooftops at sundown
Autumn in LA, it lifts you up when you’re run down

Усміхаюся: таки не всі пісні вже написано.

Іде осінь, а мені чи не уперше в житті не щемить у грудях від того, що щось закінчується. Осінь лише починається. Як і усе інше.











Comments

Popular posts from this blog

Days of April | Дні квітня

Christmas in our hearts / Різдво у серці

Скарбничка радощів

Treasure chest

The Thrilling Freedom of the Unknown

Something Cozy / Щось затишне

Карусель

Everything is coming back / Все повертається

February. Snapshots // Лютий. Калейдоскоп.

Raindrops / Краплі