Identifying the spring | Відчуваючи весну

For the past few weeks, I've been struggling to understand when spring really begins. My Ukrainian consciousness starts celebrating the change of seasons right on the first day of March. My American husband, however, shakes his head, points to the astronomical calendar and argues that spring won't be here for three more weeks. In response, I point my finger vehemently to my phone screen, which displays pictures of snowdrops and crocuses sent by my Mom: darling, how can winter be even possible if there are snowdrops blooming in Ukraine, and birch tree juice is already in season, would you believe it?

In a city where snowdrops did not take root due to the lack of snow and where drilling holes in birch trees might well qualify for a sign of a mental condition, it is difficult to clearly mark the arrival of spring. Deprived of precise criteria, logical thinking becomes somewhat distraught, jumping to ever-new conclusions every the temperature shifts. Thus, in a situation where the brain is helpless, there remains only one thing to do – feel.

This year, I identified the arrival of spring through scents. One of these days, walking down a sunny, though still chilly street, I suddenly smelled the aroma of cherry blossom, beautifully familiar since my early childhood. The fragrance was delicate, barely noticeable, yet it brought along an undeniable feeling that something in the world has moved on, something has started.

Every day, California air is growing richer and richer in smells. Vertiginous Australian laurel blossoms next to the neighbor's house. Sweet notes of wild flowers on the way home. Gentle and barely perceptible aroma of yellow daffodils, which I had no chance to resist at the market.

It seems that the air has never been so sweet and sunny. Mornings have never been so full of optimism. I have never wanted to absorb the world around me as much as this year.

And this unexpected maximalism and my willingness to rejoice everything without any respectable reason are nothing else, but yet another sign that spring is already here.

Уже кілька тижнів поспіль я намагаюся зрозуміти, коли ж насправді в Лос-Анджелесі починається весна. Моя українська свідомість подумки починає святкувати зміну пір року уже першого березня. Мій американський чоловік, однак, цитує астрономічний календар, заперечливо хитає головою і переконує, що весни чекати іще три тижні. Я, в свою чергу, гаряче тицяю йому пальцем в екран телефону, на якому висвічуються прислані мамою фотографії підсніжників і крокусів: любий, ну яка може бути зима, коли там, в Україні, уявляєш, цвітуть підсніжники? І тече березовий сік.

У місті, де підсніжники не прижилися з огляду на відсутність снігу, а свердління беріз цілком може здатися ознакою нездорового глузду, важко однозначно констатувати прихід весни. Без точних критеріїв логічне мислення стає дещо розгубленим, поспішно змінюючи свої висновки із кожним стрибком температури. Тому у ситуації, коли мозок безсилий, залишається лише одне – відчувати.

Цього року прихід весни я відчула через запахи. Одного дня, йдучи сонячною, але ще прохолодною вулицею, я раптом вловила в повітрі знайомі з дитинства пахощі вишневого цвіту. Аромат був делікатним, майже непомітним, але разом із ним прийшло неспростовне відчуття, що щось у світі зрушилося з місця. Щось почалося.

З кожним днем каліфорнійське повітря стає усе багатшим на запахи. Запаморочливий цвіт австралійського лавру біля сусідського будинку. Солодкі нотки польових квітів дорогою додому. Ніжний і ледве вловимий аромат жовтих нарцисів, перед якими не було жодного шансу встояти у супермаркеті.

Здається, ще ніколи повітря не було настільки солодким і сонячним. Ще ніколи ранки не були настільки сповнені оптимізму. Ще ніколи так не хотілося всотувати у себе навколишній світ, як цього року.

І цей несподіваний максималізм і готовність усьому радіти без поважної на те причини, – ніщо інше, як іще одна ознака того, що весна уже тут.